“Закрите небо” Неди Нежданої: війна, пам'ять, травматичний жіночий досвід, усвідомлена деколоніальність

Анотація

У статті п’єсу Неди Нежданої “Закрите небо” розглянуто у теоретичних координатах постколоніальних студій, студій пам’яті, студій травми, західноєвропейської теорії опрацювання свідчень у зонах конфліктів/втручань, феміністичної критики. Досліджено, як ця п’єса вписується у ширший контекст сучасної української драматургії про повномасштабну військову агресію Росії проти України. Виокремлено механізми трансформації власного травматичного досвіду, свідчень та індивідуальних усних нарацій очевидців: спершу – у простір комунікативно-дискурсивних практик, а згодом – у повноцінний художній матеріал. Наголошено, що для українців принципово важливо створювати власні художні наративи нинішньої війни, протоколювати та осмислювати її злочини, вписувати їх у глобальнішу історію боротьби колонізаторів з українською ідентичністю, організовувати довкола цього роботу з транспоколіннєвою травматичною пам’яттю. Ми не маємо допустити, аби у сприйнятті війни за межами України домінували наративи агресора. Театрально-перформативний потенціал твору дозволяє авторці п’єси презентувати проникливі публічні історії сильних і самодостатніх українських жінок різного віку, які постраждали від окупантів і свідчать про їх злочини проти людяності. “Закрите небо” в інтерпретації Неди Нежданої перетворюється не на простір безпеки і порятунку, а на складний фізичний та ментальний лабіринт, який може відкритися неочікуваними випробуваннями і загрозами, але проходження через який лікує героїнь від безпам’ятства. Створення п’єси, ставши своєрідною аутопсихотерапією для авторки, провокує можливості для колективної психотерапії у театрі, адже наша спільна робота з травмами війни відкриває для українців усвідомлені деколоніальні перспективи і торує шлях до власної стійкої та незаґратованої деколоніальної ідентичності.