Терапія травми: художня концепція подолання колективного болю (на прикладі творів сучасної української прози)

Анотація

У статті розглянуто художню концепцію трагічного в сучасній українській прозі про радянське минуле. Порушена проблема актуальна, оскільки проговорення травми важливе у консолідації українського суспільства, враженого новими випробуваннями. Предметом літературознавчого аналізу є осмислення Куренівської техногенної катастрофи 1961 р., історія якої розсекречена тільки у добу незалежності. Для дослідження обрано романи «Життя в рожевому» Галини Горицької та «Книга Відлиги. 1954–1964» Тимура і Олени Литовченків.
Авторка студії орієнтується на теорії «колективна травма», «культура рани», «терапія травми», «місце пам’яті». Відповідно до цього проаналізовано художню модель колективної трагедії. Визначено, що зображення травми в контексті пам’яті про радянське минуле в обох романах має багато спільних рис, а саме: характеристика жертв і винуватців (конкретний винуватець — представник влади; узагальнений винуватець — радянська система; винуватець-родич); надання місцям пам’яті ознак скорботи через простеження миттєвої руйнації об’єктів простору; відтворення смерті як осягнення переходу душі в потойбічний світ; демонстрація фактору стирання пам’яті (примусове замовчування травми, умисна відмова від пам’яті); пояснення категорій каяття й покарання (самогубство). Виявлено схожість авторських засобів художного мовлення: поєднання вимислу й документальної основи, введення публіцистичних коментарів та емоційного судження, надання смислової ваги деталям-символам.
Новизна дослідження полягає у розширенні теоретичних поглядів на проблему травми в художніх творах, а також у моделюванні образу трагедії в контексті пам’яті про радянське минуле. Подальше вивчення проблеми перспективне в аналізі естетичної концепції травматичного минулого, осмисленого у сучасній прозі.