СУЧАСНИЙ РОМАН У СВІТЛІ ФРЕЙМОВОЇ ПОЕТИКИ

Анотація

У статті розглядається можливість синтезу системи поетики на засадах когнітології, у даному разі - теорії фреймів. Поетика фреймів здатна надати мотивацій  там, де класична, некласична чи постнекласична вже не спрацьовують. Поетика розвивається за законами людського мислення, зокрема зафіксованими у теорії фреймів. Фрейм - це природна сегментація мислення в літературі так само, як і в будь-якій галузі науки. Проблема жанрових дефініцій та жанрових трансформацій в сучасних романних формах створила кризу жанрового окреслення. Фреймова теорія  дозволяє вирішити проблему жанрового визначення, або принаймні поглянути на неї з нового боку, сприяючи укладанню нового жанрового  гештальту. Становлення сучасних романних форм розглядається в аспекті еволюції різних типів поетик, які укладалися людством впродовж всього його існування. Поетика – ментальна мнемонічна система перекодування реальності або вигадки в образний світ художнього твору. Постнекласична поетика, яка представлена насамперед у творах постмодерністів, перестала задовольняти потреби літературознавчої аналітики, оскільки більше не встигає генерувати теоретичні підходи внаслідок множинності модифікацій сучасного роману. Отже, постала проблема винайдення іншого підходу до аналізу сучасного стану романістики. Поетика оновлюється для того, щоб надати можливість вичерпного аналізу смислової структури художнього твору і занепадає у випадку втрати такої можливості. Природа мислення незмінна та послідовна у принципах конструювання думки, а отже, фреймова поетика є еволюційним породженням всіх попередніх типів поетик. Вона не може суперечити класичній чи постнекласичній поетикам там, де справа стосується суто когнітивних закономірностей. Джерелами основоположних уявлень для створення фреймової поетики літератури є теорія фреймів від М. Мінського до І. Гофмана й В. Вахштайна, фреймова семантика в лінгвістиці від Ч. Філлмора до С. Шида, теорія патернів Е. де Боно у психології та динамічних патернів Н. Бабуца з проекцією на французьку літературу доби модернізму, міждисциплінарна методологія когнітивного літературознавства й теорія гештальту від Т. Куна й І. Пригожина до К. Айдукевича і Т. Котарбінського, нарешті, іконологія як принцип втіленого фреймового розгортання від Е. Пануфського, Е. Гомбріха й Н. Гудмена до Е. Кассірера, Дж. Річардсона й В. Т. Мітчелла.