Буття і смерть автора: від найдавніших часів до постмодернізму

Анотація

У статті досліджується поняття «автора» / «авторства» у літературі з точки зору його народження, еволюції, занепаду та повернення. Проблема авторства у літературознавстві пов’язана з питанням підходів у вивченні текстів: чи варто звертати увагу на особистість автора, яке місце займає автор у співвідношенні «автор — текст — читач» і чи можна цілком відмовитися від автора на користь читача або тексту? Предметом дослідження є поняття «автор» у літературі в контексті історичного розвитку феномену авторства. Метою дослідження є спроба комплексного аналізу феномену авторства, його еволюції, а також зіставлення різних теорій та підходів у вивченні проблеми літературного авторства. Англо-американські літературознавці (Е. Беннетт, Ш. Берк, Дж. Фроу), розглядаючи питання авторства, включають до горизонту своїх пошуків ранні епохи — античність та середньовіччя, де були наявні протомоделі авторства. Постать автора як самостійного творця, чиї ідеї оформлені у вигляді художнього твору, закріпилася у Новий час. Цьому сприяло, зокрема, винайдення друкарства та авторського права. У романтизмі поняття «автор» набуває ще більшого розвитку. Тут автор постає носієм оригінальних ідей, а художній твір є прямим відображенням його думок та натхнення. Кардинальні зміни відбуваються з ходом розвитку модернізму. У XX ст. представники формальної школи літературознавства, нової критики визначають, що твір не можна пояснювати виключно постаттю автора. Тепер центром уваги ставав текст, а згодом і читач. Апогеєм відходу від автороцентричної системи стали роботи Р. Барта й М. Фуко у 60-х роках XX ст. Наприкінці століття літературознавці відновили активну дискусію щодо місця автора, вважаючи положення про «смерть автора» надто радикальним. У дослідженні застосовується історичний метод, який дасть змогу простежити еволюцію феномену авторства, порівняльний метод, який допоможе встановити логічні зв’язки між різними теоріями, а також метод аналізу. У ході роботи встановлені періоди розвитку авторства та специфічні особливості, які притаманні кожному з них. Зокрема, визначені характерні риси авторства в античній добі, середньовіччі, відродженні, романтизмі, реалізмі, модернізмі та постмодернізмі. Важливим елементом роботи є встановлення взаємозв’язків між різними теоріями авторства у XX ст., де відбувається боротьба з традиційними уявленнями про автора. Спираючись на дослідження Ш. Берка визначено, що перехід від автора до тексту та читача здійснювався поступово протягом першої половини XX ст. «Смерть автора» стала результатом напрацювань багатьох літературознавчих шкіл, а Р. Барт підсумував її у доволі радикальній формі. Швидке повернення автора до дискурсу зумовлене неможливістю розв’язати питання інтерпретації тексту повністю ігноруючи автора, зокрема особливості його індивідуального стилю. Новизна роботи полягає в спробі глобального історичного погляду на проблему авторства, оскільки частіше про авторство говорять у контексті XX ст. Отримані результати допоможуть глибше зрозуміти причини занепаду феномену авторства та його відродження, а також варіативність підходів під час дослідження художніх текстів.